Гетьман Павло Скоропадський

Лицарі Соборності: 05.11.2008, 18:15 - Інформбюро

Досьє: Скоропадський Павло Петроович
(*3(15) травня 1873, Вісбаден - †26 квітня 1945) - український громадський, політичний і військовий діяч, гетьман Української Держави у 1918 р. (29. 4 1918 - 14. 12. 1918), один із лідерів та ідеологів гетьманського руху.

Народився 3(15) травня 1873 року у Вісбадені. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. Саме там увібрав перші паростки розуміння спорідненості з рідним краєм. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина зберігала і трималася старих українських звичаїв. Освіту Павло Петрович розпочав з Стародубської гімназії. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. Військова кар'єра приваблювала і його самого. У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчує його у 1893 році. Молодого офіцера призначають на службу до Кавалерґардського полку тимчасово виконуючим обов'язки командира ескадрону. Через два роки він отримує призначення на посаду полкового ад'ютанта цього полку, а у грудні 1897 року стає поручником.

читати далі »

Доля і недоля генерала Грекова

Лицарі Соборності: 05.11.2008, 15:19 - Геннадій Іванущенко

Досьє: Греков (Греків) Олександр (Михайло) Петрович
(*1875 Чернігівщина, - † 8 грудня 1958, Відень, Австрія) - відомий український військовий діяч, генерал-майор російської армії, генерал-хорунжий Армії УНР.
Родом з Чернігівщини. Закінчив юридичний факультет Московського університету, військове училище, Академію Генерального штабу. Учасник Першої світової війни, генерал-майор, служив начальником штабу армійського корпусу на Південно-Західному фронті. З листопада 1917 переходить на службу до армиї УНР. В листопаді 1917 призначений командиром 2 Сердюцької дивізії, сформованої за наказом коменданта київської воєнної округи полковника В.Павленка. З березня 1918 став заступником військового міністра УНР. З грудня 1918 командуючий Південної Групи військ Армії Української Народної Республіки. Наприкінці 1918 на поч. 1919 до березня 1919 - міністр військових справ УНР. У складі української делегаті вів переговори в Одесі з представниками Антанти про надання Директори УНР воєнної допомоги у боротьбі проти більшовиків. Після відставки з поста міністра в березні 1919 переходить служити до війська ЗУНР. 9 червня 1919 р. Є.Петрушевич призначив Г. командуючим Українською Галицькою Армією. Підготував і провів Чортківський наступ 1919. З липня 1919 в еміграції. В еміграції жив у Австрії. В 1945 (1948-?) заарештований радянськими спецслужбами ("СМЕРШЕМ") у Відні, перевезений до СРСР і засланий до Сибіру у концтабір. В 1956 р. після звільнення з з таборів повернувся до Відня, де й помер.

читати далі »

Герой Листопадового Зриву Дмитро Вітовський

Лицарі Соборності: 05.04.2008, 14:02 - © Ігор Чорновол, Львівська газета

Досьє: Вітовський Дмитро
Народився 6 листопада 1887 року у селянській родині в с. Медуха Станіславського повіту, випускник Станіславівської гімназії та правничого факультету Львівського університету.

Член Головної Управи Української радикальної партії, організатор "Січей", голова драгоманівської таємної організації, один із найактивніших провідників студентської молоді. Брав участь у боротьбі за створення українського університету, розробив план звільнення з в'язниці Мирослава Січинського, котрий здійснив замах на намісника Галичини А.Потоцького. За активну політичну діяльність був засуджений та позбавлений старшинського ступеня австрійської армії, якого отримав 1908 року.

В легіоні УСС, куди був переведений з австрійського війська, перебував із серпня 1914 року, командир однієї з найкращих сотень. Був стрілецьким ідеологом та одним з неформальних лідерів УСС, ініціатором стрілецького фонду. В 1916-1917 рр. разом з четарем М.Саєвичем і четарем М.Гаврилюком організовував українське шкільництво на Волині, а в 1918 - на Поділлі. В період Української держави деякий час був комендантом Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність зі створення українських державних органів влади.

Один з керівників Листопадового чину 1918 року у Львові, командир збройних сил ЗУНР, пізніше - державний секретар військових справ ЗУНР, член УНРади від Української радикальної партії. У травні 1919 року - член делегації на мирній конференції в Парижі, яка за дорученням Державного секретаріату мала домагатись припинення агресії Польської держави проти ЗУНР.

Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія) 4 серпня 1919 р.

Джерело: Вікіпедія

читати далі »

Євген Коновалець: короткий нарис життєвого шляху

Лицарі Соборності: 07.11.2007, 11:19 - Володимир Косик

Досьє: Коновалець Євген Олексійович
Євген Коновалець (*14 червня 1891, Зашків - †23 травня 1938) - полковник Армії УНР,
командант УВО, голова Проводу Українських Націоналістів (з 1927).
Народився в селі Зашків Львівського повіту (тепер Жовківського району Львівської області).
У 1901-1909 рр. навчався в Академічній гімназії у Львові.
З 1909 р. вивчав право на юридичному факультеті Львівського університету.
З студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 р. Коновалець брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові, під час якої від рук польського шовініста загинув А.Коцко.
У 1912 р. став секретарем львівської філії "Просвіти", тісно співпрацював з друкованим органом організації - місячником "Письмо з Просвіти", був членом "Академічної громади".
Із 1913 р. як один з лідерів українського студентського руху був обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 р. як представник від студентства входив до "Тіснішого народного комітету" УНДП (голова Кость Левицький), на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині.
На початку Першої світової війни 2 серпня 1914 р. Коновалець був мобілізований до австрійської армії (19 полк Крайової оборони Львова). В червні 1915 р. під час боїв на Маківці Коновалець потрапив у російський полон. У 1915 - початку 1916 рр. перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру (між Царицином і Астраханню), а з кінця 1916 - у таборі в Царицині (тепер Волгоград).
Після Лютневої революції 1917 р. в Росії Коновалець разом з галицькими старшинами з табору в Дубовці (неподалік Царицина) А.Мельником, І.Чмолою, Р.Сушком, В. Кучабським, М.Матчаком, Ф. Черником розгорнув широку організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців.
У вересні 1917 Коновалець втік з табору і незабаром добрався до Києва. У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Р.Дашкевичем та іншими членами Галицько-Буковинського Комітету сформував Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії Української На­родної Республіки.
В січні 1918 р. Коновальця після проведення реорганізації Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців було обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня - початку лютого 1918 рр. частини Січових Стрільців відзначились у ході придушення антидержавного заколоту в Києві та в боях проти більшовицьких військ на підступах до міста. В період діяльності Української Центральної Ради Січові Стрільці на чолі з Коновальцем фактично виконували функції національної гвардії, забезпечуючи роботу уряду в найскладніші часи української державності. 1-2 березня 1918 стрілецькі частини під командуванням Коновальця спільно з Запорізьким Корпусом та Гайдамацьким Кошем Слобідської України визволили від більшовиків Київ.
З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Є. Коновалець, залишившись у Києві, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.
В кінці серпня 1918 р. Коновалець отримав від гетьмана П. Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. На початку листопада 1918 р. Коновалець через Дмитра Дорошенка, а згодом і особисто, вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. В листопаді 1918 р. Січові Стрільці під командуванням Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 р. розбили гетьманські частини.
Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканських армії. В 1918-1919 рр. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ.
Після прийняття 6 грудня 1919 р. на нараді Головного Отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин Коновалець видав наказ про самодемобілізацію підрозділів Січових Стрільців.
У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив у польський табір для полонених у Луцьку. Навесною 1920 р., звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з колишніх бійців УГА і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.
Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920 р. Коновалець здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньою участю Коновальця було створено Українську Військову Організацію.
20 липня 1921 р. Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був співорганізатором Другого Зимового походу Армії УНР.
Із грудня 1922 рр. Коновалець був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії.
У листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня - 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця.
Наприкінці 1920-x - на початку 30-х рр. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, установив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об'єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.
Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 23 травня 1938 р. Коновалець загинув у Роттердамі (Голландія). Євген Коновалець дуже любив шоколадні цукерки, знаючи це агент НКВД Павло Судоплатов подарував коробку цукерок що містила вибуховий пристрій. Після того, як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула.
Похований на кладовиці Кросвейк у Роттердамі.

Джерело: Вікіпедія

http://uk.wikipedia.org/wiki/

читати далі »

Вітчизняна містерія. Петро БОЛБОЧАН

Лицарі Соборності: 15.07.2007, 04:20 - Тарас МАХНО, Українська газета плюс №25(120)

Досьє: Болбочан Петро Федорович
Болбочан (Балбачан) Петро Федорович (5 жовтня 1883, с.Геджев (Гиджево) Хотинського пов. Бессарабської губ (нині - с. Ярівка Хотинського р-ну Чернівецької обл.) - 28 (за ін. даними - 24) червня 1919, ст. Балин, Зах. Поділля (нині - Хмельницької обл.) - відомий український військовий діяч, полковник Армії Української Держави та УHP.
З осені 1917 Б. командир Першого Українського республіканського полку у складі Другої сердюцької дивізії. На поч. лютого 1918 очолювана Б. частина вела запеклі бої на підступах до Києва і в самому місті проти наступаючих більшовицьких армій, В лютому 1918 був призначений командиром другого куреня Окремого Запорізького Загону. 24.2.1918 курінь Б., зайнявши Житомир, розпочав наступ на Київ, який звільнив 2.3.1918. 10.4.1918 Б. за наказом військового міністра УНР О..Жуковського очолив Кримську групу Армії УНР, яка під його командуванням здійснила блискучий перехід через Сиваш у Крим. Розвиваючи успішний наступ на півдні України, група армій на чолі з Б. 22.4 взяла Джанкой, 25.4. зайняла Симферополь, а в наступний день - Бахчисарай. З кін. квітня 1918 Б. командував Другим Запорізьким полком у складі Запорізького Корпусу, який у період Гетьманату охороняв східні кордони України. За Гетьманату П.Скоропадського отаман 1-ї Запорізької дивізії Запорізького корпусу. 5 листопада 1918 р. дістав ранг полковника армії Української Держави. 18 листопада 1918 р. на чолі Запорізької дивізії (яка згодом розгорнулася у корпус) перейшов на бік Директорії, змістив гетьманську адміністрацію і захопив владу в Харкові, розігнав селянський з'їзд у Полтаві. В листопаді 1918 полк під командуванням Б. взяв участь у повстанні проти гетьмана П.Скоропадського. У грудні 1918 Директорія УНР призначила Б. командуючим Лівобережною армійською групою яка протистояла наступу Червоної армії у Лівобережній Україні. Після відступу частин Армії Української Народної Республіки на Правобережну Україну Б. командних постів не займав. 9.6.1919 при підтримці ряду провідних членів Української Партії Соціалістів-Самостійників Б. самовільно проголосив себе командуючим Запорізького Корпусу, який розташовувався в Проскурові (тепер Хмельницький). Цей крок був розцінений Директорією УНР як спроба державного перевороту. Б. був заарештований начальником контррозвідки Армії УНР М.Чеботарівим, звинувачений у спробі встановлення диктатури Є. Петрушевича та командуючого Української Галицької Армії О.Грекова і 24 червня 1919 р. за вироком воєнно-польового суду розстріляний біля станції Балин на Поділлі нині - Хмельницька обл.).

читати далі »